Канів. Тарасова (Чернеча) гора
car
nin_gen
З ініціативи українського маляра Григорія Честахівського, прах Тараса Шевченка було вирішено перепоховати у Каневі. Як ми знаємо із «Заповіту», поет заповідав поховати себе на Дніпрових кручах. Місцем було обрано Чернечу гору, оскільки це єдина гора на Черкащині, батьківщині Шевченка, яка нависає над Дніпром. До того ж Канів був традиційним місцем перепоховань козацьких ватажків, таких як Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Цю ж традицію продовжили і у ХХ ст., коли біля Успенського собору було перепоховано письменника Аркадія Гайдара і театрального режисера Олександра Ленського. Тож можна стверджувати, що вибір місця перепоховання Кобзаря не був випадковим. 22 травня 1861 року після дводенної панахиди в Успенському соборі Чернеча гора прийняла до себе прах того, хто надовго став одним із основних символів України. А 22 травня стало важливою датою для патріотів, які збираються у цей день у цьому місці.
Тривалий час царська влада забороняла не тільки влаштовувати тут будь-які заходи, а й навіть встановлювати хрест. І лише у 1884 році було впорядковано могилу і встановлено великий металевий хрест-пам’ятник роботи Віктора Сичугова. За радянських часів Тарасову гору було оголошено історичним і природним заповідником. У 1934-1939 році за проектом Василя Кричевського було збудовано музей Шевченка, а над могилою встановлено новий пам’ятник роботи Матвія Манізера. У 1970-х роках збудовано нові сходи з оглядовими майданчиками і комплекс фактично набув того вигляду, що має і сьогодні.


Тарасова, або Чернеча гора знаходиться десь на відстані 2 км від забудови міста, після огляду якого я вже вирішив йти пішки, однак мене раптом наздогнав на власному авто сестрин чоловік, який вже владнав усі свої справи і запропонував мені підвезти до самої гори.
Читати більшеCollapse )

Канів. Історичний центр
car
nin_gen
Канів – райцентр на півночі Черкаської області, а колись це було найпівденніше місто Київської Русі, якщо не рахувати окремих віддалених форпостів типу Олешшя чи Тмутаракані. Заснований він був у XI ст. як як один із форпостів південної оборонної лінії вздовж річки Рось разом із такими містами як Корсунь, Богуслав та Юр’їв. В 1144 році князь Всеволод Ольгович заснував тут церкву святого Георгія, яка дійшла до наших часів і відома як Успенський собор. У 1155 року Канів відомий як офіційне місце зустрічей руських князів з половецькими послами. Подальша історія міста досить типова для Наддніпрянщини: спочатку монгольська навала у 1240 р; відродження за часів литовських князів, з XVI ст. стає козацьким осередком: Літні запорожці, які вже не могли брати участь у походах і боях, почали селитися та доживати віку на Чернечій горі, неподалік Канівського монастиря. У 1678 р. місто зазнало нищівної руйнації віт турецько-татарського війська, від якої тривалий час не могло оговтатись. У XVIII ст. право на володіння містом отримує князь Станіслав Понятовський, від якого до наших часів збереглася василіанська школа. У 1793 р. після другого поділу Речі Посполитої Канів опиняється у складі Російської імперії і стає центром Канівського повіту у складі Київської губернії. Дійсно відомим місто стає у 1861 році, коли тут було поховано найвизначнішого українського поета Тараса Шевченка, після цього воно стає місцем паломництва для багатьох українських патріотів. Тим не менш, слава, наближеність до Дніпра та статус повітового центру не сприяли особливо активному міському розвиткові. Повітова забудова представляла дуже скромні одно і двоповерхові будиночки, фактично позбавлені архітектурних прикрас. Певного економічного поштовху Канів отримав вже за радянських часів. У 1939 році через райцентр було прокладено залізничну гілку Золотоноша-Миронівка. На жаль, внаслідок наступу німецьких військ у 1941 році залізничний міст через Дніпро було висаджено в повітря і більше не відновлювався, внаслідок чого залізничного сполучення з Каневом на сьогодні немає. Новий етап у розвитку міста розпочався з 1964 року в зв’язку з будівництвом гідроелектростанції і електромеханічного заводу «Магніт», внаслідок чого він істотно змінився, набрав рис індустріального міста.




Оскільки залізничного сполучення з Каневом немає, а суднохідне сполучення відбувається рідко і коштує дорого, єдиний оптимальний спосіб дістатися з Києва це автобуси, які відправляються від автостанції «Видубичі». Щоправда особисто мені ніколи не випадало їхати туди громадським транспортом. Перша поїздка відбулася на екскурсійному автобус ще коли я був студентом, а вдруге сюди мене підкинув на своїй машині чоловік сестри, коли їздив у справах. Шлях у 100 км було подолано за дві години, при чому останні 40 км від Кагарлика ми їхали по жахливому бездоріжжі, на якому машину постійно підкидало. Тим не менш близько години дня ми доїхали до цього давнього міста.
Читати більшеCollapse )

Сміла. Історичний центр
lamp
nin_gen
У попередньому пості йшлося про станцію ім. Т. Г. Шевченка та її околиці, у цьому йтиметься про історичний центр Сміли: головні її пам’ятки, парки та трохи про промисловість. Для початку треба звернутися трохи до історії міста. Датою заснування населеного пункту вважається 1542 рік, але назва “Сміла” згадується пізніше, у XVII ст. і пов’язують з легендою про сміливу дівчину, яка провела військо через болото в тил ворога, але й сама загинула.
З середини XVII ст. місто знаходилося у власності козацьких полковників: у 1654-1658 рр. володів Павло Тетеря, а у 1658-1659 рр. — Данило Виговський. З 1660 року Сміла відходить до складу Польщі і потрапляє у власність князя Олександра Конєцпольського, а у XVIII ст. — до князів Любомирських, які будують тут дерев’яну фортецю. Після першого поділу Речі Посполитої, Ксаверій Любомирський вимушений продати місто Григорію Потьомкіну, який у свою чергу дарує його своєму племіннику Олександру Самойлову. Донька Самойлова, Софія, отримала місто як весільний посаг, вийшовши заміж у 1821 р. за графа Олексія Бобринського. Саме завдяки графу Бобринському і його нащадкам починається починаючи з цього моменту починається активний розвиток Сміли: тут будуються цукрово-пісочний та цукрово-рафінадний заводи, починається будівництво залізничної гілки, яке було завершено вже за часів Володимира Олексійовича Бобринського. Заходами Льва Олексійовчиа Бобринського в Смілі будуються освітні закладів: технічні класи, чоловіча та жіноча гімназії та ін.




Радянська епоха майже залишила по собі цікавих пам’яток, які що не рахувати кілька житлових будинків 1930-1950-х років при машинобудівному заводі та технікуму харчових технологій. На сьогоднішній день Сміла представляє собою досить значний райцентр з населенням в майже 70 тис. осіб, що робить його третім за величиною у Черкаській області. Загалом, досить розвинена промисловість, залізничний вузол і близькість до обласного центру не дають місту стати депресивним, як багато інших райцентрів центральної України. Звісно ж, воно є привабливим і для туриста, про що намагатимусь розповісти у цьому пості.
Читати більшеCollapse )

Сміла. Станція ім. Т. Г. Шевченка
car
nin_gen
Місто Сміла відоме двома речами: цукром-рафінадом і залізничним вузлом, при чому обидві ці речі тісно пов’язані. Адже саме завдяки власнику міста графу Олексію Бобринському, який заснував тут у 1858 році цукровий завод і був одним з найактивніших організаторів будівництва залізниць у Російській імперії, Сміла змогла розвинутись з невеличкого містечка у значне промислове місто, хоча при цьому ніколи не було центром якоїсь адміністративної одиниці важливішої за район чи волость. Хоча сам Олексій Бобринський так і не застав відкриття залізничного сполучення в Смілі, це вже відбулося за його сина Володимира Олексійовича у 1876 році, але саме на честь нього була названо залізничну станцію «Бобринська», а в Києві було відкрито повнофігурний пам’ятник (стояв на місці кінного монумента Щорсу). Саме відтоді Сміла стає одним з найважливіших залізничних вузлів України, адже через неї проходили гілки, що поєднували Київ з Подніпров’ям і Півднем та Лівобережжя з центральною Україною. Станція називалась «Бобринська» до 1936 року, але згадка графського роду не влаштовувала радянську владу, тому було вирішено перейменувати її на честь 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, ім’я якого було в назві станції до 1938 року, коли раптово з’ясувалося, що Постишев був троцькістом і японським шпигуном. Тож у 1938 році станцію вдруге перейменовують – вже на честь голови НКВС СРСР Миколи Єжова. Але і його ім’я недовго протрималося на вивісці вокзалу, бо у 1940 р. Єжова було страчено як ворога народу. Тож у 1940 р. станції було вирішено було присвоїти ім’я людини, яку важко було звинуватити у контрреволюційній діяльності чи роботі на іноземну розвідку. Нею виявився уродженець Черкащини, поет і художник Тарас Шевченко, на честь якого в країні було названо і так безліч об’єктів, тож до них ще й додалася залізнична станція.




Дістатися Сміли з Києва можна, як видно, залізницею так і автобусами. Проблема полягає в тому, що потяги йдуть у незручний для туриста час: зазвичай це нічний поїзд до Дніпра, що прибуває на станцію майже опівночі. Є варіант їхати маршруткою через Черкаси зі станції метро «Чернігівська». Але в одну сторону це коштує близько 150 грн. і займає майже 4 години. Тож я вирішив побувати у Смілі на зворотному шляху якоїсь зі своїх дальніх подорожей. Нагода випала під час поїздки з Маріуполя. Потяг Маріуполь-Київ прибув на станцію ім. Шевченка пів на десяту і це було напрочуд зручно, бо мені вистачало часу обійти місто за один день. Огляд я почав звісно ж із залізничного вузла та прилеглих житлових районів.
Читати більшеCollapse )

Музей Корсунь-Шевченківської битви
lamp
nin_gen
Останнім пунктом подорожі до Корсуня було відвідання музею однієї з найвідоміших битв Другої Світової війни – Корсунь-Шевченківської операції 1944 року. Зазвичай під час подорожей я не відвідую музеї, але в даному випадку в мене були час і натхнення, тож я вирішив оглянути експозицію музею історії Корсунської битви і заодно роздивитись інтер’єри палацу, які на щастя подекуди вціліли. Варто відмітити, що квитки в музей купуються не в самому музеї, а в спеціальному кіоску біля брами, де продають квитки на різні експозиції: художній, історичний та музей Корсунь-Шевченківської битви. При цьому важливо пам’ятати, що в музеї є обідня перерва – тобто з 13:00 до 14:00 ви туди не потрапите. Вхідний квиток коштував 15 грн., а фотографування близько 30 грн.



Читати більшеCollapse )

Корсунь-Шевченківський заповідник
lamp
nin_gen
Основною метою приїзду до Корсунь-Шевченківського було не скільки огляд самого міста, в якому особливо нема на що дивитись, скільки оглянути один з найкрасивіших і найкраще збережених палацових комплексів України, який належав роду Лопухіних-Демидових. Палацовий ансамбль у Корсуні започаткований князем С. Понятовським як літня заміська резиденція у 1782 році. Будівничими виступили архітектори Ж.А. Мюнц та Я.Д. Ліндсей. Ансамбль розташовано на трьох гранітних островах р. Рось. Головний палац розташований на Князівському острові.




Оглянувши місто і спустившись від палацу культури вулицею Шевченка я вийшов до річки Рось, що славиться своїми гранітними берегами, які можна побачити і в Богуславі, і в Білій Церкві, і у Володарці.
Читати більшеCollapse )

Цирк на розі Червоноармійської і Саксаганського
lamp
nin_gen
Колись на очі мені потрапила цікава фотопанорама 1950-х років, на якій зафіксовано забудова центру міста біля Троїцької площі. Багато з цих споруд не дожили до нашого часу. Це і комплекс споруд Республіканського стадіону, знесених до Євро’2012, і прибутковий будинок І. Голуба на Шота Руставелі 55/6, розібраний до Олімпіади’80, і колишній павільйон Всеросійської виставки, знесений у 2003 році та дерев’яна Троїцька церква, розібрана 1962 року. Також привертає увагу купол, який не належить жодній з нині існуючих будівель у цьому районі. Що це за споруда була?


Читати більшеCollapse )
Теги:

Корсунь-Шевченківський
lamp
nin_gen
Корсунь-Шевченківський — місто в Черкаській області, засноване в XI ст. як форпост на південному оборонним рубежі Київської Русі по річці Рось, що мав захищати Київ та інші руські міста від нападів кочовиків. Однак якщо форпост встояв під натиском печенігів і половців, то навала монголо-татар знищила Корсунську фортецю. Лише у 1585 році князі Вишневецькі почали відновлювати місто, збудувавши на новому місці фортецю, вали якої й донині видно. Тоді місто називали Корсунем-Черкаським, щоб відрізняти від Корсуня-Таврійського у Криму. У 1625 році Корсунь стає центром козацького полку на чолі з Тарасом Трясилом, керівником козацького повстання 1630 року. У 1648 році біля Корсуня відбулася одна з перших перемог козаків на чолі з Богданом Хмельницьким над польським військом. У другій половині XVII ст. під час Руїни знову відбувся занепад: місто неодноразово руйнувалося, а за часів гетьмана Самойловича відбувся так званий Великий Згін: депортація населення з Правобережної України на Лівобережжя. чергове відродження Корсуня припало аж на кінець XVIII ст., коли він став власністю князя Станіслава Понятовського, який фактично наново заклав місто. Князь зводить на острові великий маєток, який у 1797 році купує імператор Павло І і дарує міністру юстиції П. Лопухіну. Саме за часів Лопухіних корсунський маєток перебудовується і розбудовується, ставши одним з найефектніших маєтків в Україні. За радянської влади Корсунь нетривалий час встиг побути центром Шевченківської округи, а з 1930-го року стає районним центром Київської області. У 1934 році тут було збудовано одну з перших гідроелектростанцій. У 1944 році в околицях міста відбулася одна з найбільших битв, яка увійшла в історію як Корсунь-Шевченківська наступальна операція або Черкаський котел, під час якої зазнали важких втрат як німецькі так і радянські війська. Після війни місто відновили, але вже нічим особливим воно не відзначалося, представляючи з себе типовий український райцентр, населення якого нині складає 18 тисяч осіб.




Корсунь знаходиться на відстані 120 км від Києва і пов’язаний відносно прямою трасою Київ–Дніпро[петровськ] та залізничною гілкою Київ–Сміла. Однак, як виявилось це не означає, що дістатися з Києва легко, адже прямих приміських потягів немає, доведеться їхати спочатку пару годин до Миронівки, а потім пересідати на іншу електричку, що їде до Сміли чи Цвіткового. А пару років тому ходив регіональний потяг Київ–Черкаси, але його чомусь скасували. Довелося їхати автобусом. Зранку їде лише рейс Київ–Шпола (о 9:00), на який я одного разу примудрився спізнитись, а вдруге майже спізнився, застрибнувши вже при відправленні. Їде автобус трохи більше двох годин і минає Кагарлик (заїжджає на автостанцію) та Миронівку (не заїжджає); на Корсуні робить десятихвилинну зупинку на автостанції, яка знаходиться на західній околиці міста, але при цьому лише в кілометрі від центру.
Читати більшеCollapse )

Золотоноша
car
nin_gen
Золотоноша входить в п’ятірку найцікавіших міст Черкащини. Колись повітове місто Київського намісництва і Полтавської губернії, а нині районний центр Черкаської області, Золотоноша має ряд цікавих пам’яток, якими може похвалитись далеко не кожне місто середнього Подніпров’я. Тут є і монастир з бароковим собором часів Київського намісництва, від повітової забудови збереглися дві гімназії, театр, торгові заклади і великий собор неоросійського стилю та ін., від радянської епохи — заводи, навчальні заклади і житлові будинки.

IMG_4328.jpgIMG_4410.jpg
IMG_4347.jpgIMG_4447.jpg

Я довго намагався з’ясувати чи є прямий автобус з Києва до Золотоноші, але так і не зрозумів звідки і коли він іде. Тому довелося їхати маршруткою Київ–Черкаси, яка паркується неподалік станції метро «Чернігівська». Цей маршрут не заїжджає в саму Золотоношу, а минає її по окружній дорозі, але мене це цілком влаштовувало, адже таким чином можна потрапити до однієї з головних пам’яток — Красногірського монастиря, який знаходиться поблизу об’їзної траси. Залізницею їхати в даному випадку не варіант, оскільки це займає дуже багато часу: спочатку доведеться дістатися до Гребінки, а вже там пересідати на електричку на Золотоношу.
Читати більшеCollapse )

Вінниця. Старі фото.
car
nin_gen
Старі фотографії пам’яток Вінниці та її присілків, які нині у складі міста. Більшість фотографії зроблено у 1924 р. С. Таранушенком (дерев’яні церкви) і у 1930 р. П. Жолтовським (муровані пам’ятки). Також є фото Ю. Сіцінського, Д. Щербаківського поч. ХХ ст. та одне фото 1890 р. з альбому М. Грейга.

Мури1.jpg Миколи 3.jpg
Читати більшеCollapse )

?

Log in

No account? Create an account