?

Log in

No account? Create an account
Сквира
ball
nin_gen
Сквира – райцентр на південному заході Київської області, місто з населенням 16 тисяч осіб. Колись це був повітовий центр Київської губернії, тому тут збереглось немало старовинної забудови, яка щоправда не вирізняється вишуканістю і переважно казенного типу, але не для примхливого туриста, місто може виявитись досить цікавим. Сквира дуже схожа на свою сусідку Таращу: прямокутна мережа вулиць, що йдуть під невеликим нахилом, вціліла стара скромна забудова, однаковий набір повітових будівель, понівечені, але вцілілі костьоли, відсутність великих діючих православних церков тощо.

Це місто офіційно відоме з ХІV століття. Вже тоді воно було торгово-ремісничим центром. Але є припущення, що в ХІ столітті на місці сучасної Сквири існувало поселення Сквер, яке належало половецькому хану Тугоркану. В ХVІ столітті постійні татарські набіги заважали розвитку міста. Воно перетворилось на невеличке містечко, яке постійно змінювало власників. Найвідомішими володарями Сквири були князі Рожиновські, рід яких походив від київського князя Святополка та половецької княжни (дочки Тугоркана). Після приєднання Правобережжя до Росії у 1796 р. Сквиру зробили повітовим містом. Тут розмістили адміністративні установи та гусарський полк. Місто розвивалось, але близькість Бердичева та Білої Церкви, а також відсутність залізниці, не давали перетворитись йому на значний торгово-економічний центр. Наприкінці ХІХ століття у Сквирі мешкало 18 тисяч осіб, з них половину становили євреї.




Дістатися Сквири з Києва можна автобусом, що ходить від зупинки поблизу станції метро Либідська за розкладом по будням та по наповненню у вихідних. Хоч по карті до Сквири і підтягується залізнична гілка, але пасажирського сполучення немає ще з 1970-х років, тож залізниця це не варіант, хіба що з пересадками через Білу Церкву.
Читати більшеCollapse )

Макарів, Калинівка, Копилів
guitar
nin_gen
Макарів – районний центр на заході Київської області, селище з населенням 12 тис. осіб. Географічно знаходиться майже посередині між Києвом і Житомиром, але трохи в стороні від траси. Макарів хоч був і заснований ще у XVI ст., але чогось історичного й архітектурного тут немає, адже він не мав ані якогось особливого адміністративного статусу, ані вигідного положення га торгових шляхах. Тож спеціально сюди їхати не варто, але якщо з відвідинами сусідніх сіл Калинівка та Копилів, в яких збереглись цікаві пам’ятки, то цілком можна.

IMG_6019.jpgIMG_6104.jpg
IMG_6142.jpg

Найзручніший спосіб дістатися Макарова з Києва – це маршрутки, що курсують від станції метро «Житомирська». Найближча залізнична станція знаходиться в Бородянці аж за 20 км, тож розглядати залізницю не варто.
Читати більшеCollapse )

Володарка
lamp
nin_gen
Володарка — селище, районний центр на півдні Київської області. Це один із найменших за населенням райцентрів (менше тільки у Згурівці і Красятичах). До 1960 року Володарка взагалі була селом, будучи разом із Верхньою Дубечнею єдиними селами зі статусом райцентру на всю область (зараз такий статус тільки в Красятичів). Виходячи з цих даних, можна зрозуміти, що чогось цікавого з точки зору урбаністики у цьому населеному пункті немає, так само і якихось історичних пам’яток. Тим не менш, я вирішив відвідати це село селище для галочки. Тим паче, що транзитом звідси можна дістатися таких цікавих місць як Тетіїв, Руде Село чи Пархомівка.




Доїхати до Володарки можна як прямим маршрутом із автостанції «Південна» так і транзитними маршрутками, які прямують у Тетіїв, Погребище і далі у вінницькому напрямку. Можна і з пересадкою у Білій Церкві, звідки ходить як прямий автобус, так і через Пархомівку з її знаменитою церквою.
Читати більшеCollapse )

Щасливе
lamp
nin_gen
Села навколо Києва зазвичай мають кількасотлітню, а то й тисячолітню історію. Тому несподівано було дізнатися про село Щасливе, яке було засноване лише у 1945 році при місцевому колгоспі. Знаходиться село на трасі Київ–Харків на півшляху від Борисполя до Києва. Під час однієї з поїздок до Борисполя я вирішив зазирнути до цього села і дізнатися, чи відрізняється воно від навколишніх старих сіл.




Найзручніший спосіб дістатися Щасливого це маршрутка №807, що прямує від станції метро “Харківська”. Або ж маршруткою до Борисполя, яку можна зловити біля станції метро “Бориспільська”. Є варіант доїхати й електричкою до платформи “Мала Олександрівка”, але тоді доведеться йти пішки до села 2,5 км.
Читати більшеCollapse )

КіноКиїв: Shadow Warriors або Techno Sapiens (1995)
tape
nin_gen
У 1994 році американські кіношники на Київській студії ім. Довженка зняли дешевий аналог фільму "Універсальний солдат". Фільм настільки слабкий і понурий, що знайти його у нормальній якості і в оригінальній озвучці неможливо; є лише VHS-ріп на рутрекері з одноголосим озвученням російською. Тож скріншоти є такі, які є.

Сюжет фільму такий. У недалекому майбутньому якась спільна Американсько-українська електронна корпорація зайнялася створенням біороботів із небіжчиків, начиняючи їх електронікою. Мета їх полягала в тому, щоб працювати ідеальними охоронцями. Знайшовся негідник, який вирішив перетворювати їх на бойові машини. Для цього він став вбивати спортивних, підготовлених хлопців і закладати в них програми вбивства. Один зразок з України, Михаїл, пройшовши таку процедуру, перебив купу охоронців і втік на Батьківщину. Справа була в тому, що пам’ять із попереднього життя не була повністю стерта і він пам’ятав свою сім’ю, за яку, схоже, потрібно було помститися своїм творцям. За ним посилають більш досконалу модель, призначену захищати людей. Добравшись до Києва, Михайло вбиває один за одним своїх творців. Одночасно Служба безпеки компанії посилає своїх агентів за втікачем.

Теневые воины 1995.avi_snapshot_00.28.27_[2018.02.10_00.13.29].png
Теневые воины 1995.avi_snapshot_00.51.35_[2018.04.04_15.28.34].pngТеневые воины 1995.avi_snapshot_00.59.38_[2018.04.04_15.43.24].png
Читати більшеCollapse )

Канів. Тарасова (Чернеча) гора
car
nin_gen
З ініціативи українського маляра Григорія Честахівського, прах Тараса Шевченка було вирішено перепоховати у Каневі. Як ми знаємо із «Заповіту», поет заповідав поховати себе на Дніпрових кручах. Місцем було обрано Чернечу гору, оскільки це єдина гора на Черкащині, батьківщині Шевченка, яка нависає над Дніпром. До того ж Канів був традиційним місцем перепоховань козацьких ватажків, таких як Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Цю ж традицію продовжили і у ХХ ст., коли біля Успенського собору було перепоховано письменника Аркадія Гайдара і театрального режисера Олександра Ленського. Тож можна стверджувати, що вибір місця перепоховання Кобзаря не був випадковим. 22 травня 1861 року після дводенної панахиди в Успенському соборі Чернеча гора прийняла до себе прах того, хто надовго став одним із основних символів України. А 22 травня стало важливою датою для патріотів, які збираються у цей день у цьому місці.
Тривалий час царська влада забороняла не тільки влаштовувати тут будь-які заходи, а й навіть встановлювати хрест. І лише у 1884 році було впорядковано могилу і встановлено великий металевий хрест-пам’ятник роботи Віктора Сичугова. За радянських часів Тарасову гору було оголошено історичним і природним заповідником. У 1934-1939 році за проектом Василя Кричевського було збудовано музей Шевченка, а над могилою встановлено новий пам’ятник роботи Матвія Манізера. У 1970-х роках збудовано нові сходи з оглядовими майданчиками і комплекс фактично набув того вигляду, що має і сьогодні.


Тарасова, або Чернеча гора знаходиться десь на відстані 2 км від забудови міста, після огляду якого я вже вирішив йти пішки, однак мене раптом наздогнав на власному авто сестрин чоловік, який вже владнав усі свої справи і запропонував мені підвезти до самої гори.
Читати більшеCollapse )

Канів. Історичний центр
car
nin_gen
Канів – райцентр на півночі Черкаської області, а колись це було найпівденніше місто Київської Русі, якщо не рахувати окремих віддалених форпостів типу Олешшя чи Тмутаракані. Заснований він був у XI ст. як як один із форпостів південної оборонної лінії вздовж річки Рось разом із такими містами як Корсунь, Богуслав та Юр’їв. В 1144 році князь Всеволод Ольгович заснував тут церкву святого Георгія, яка дійшла до наших часів і відома як Успенський собор. У 1155 року Канів відомий як офіційне місце зустрічей руських князів з половецькими послами. Подальша історія міста досить типова для Наддніпрянщини: спочатку монгольська навала у 1240 р; відродження за часів литовських князів, з XVI ст. стає козацьким осередком: Літні запорожці, які вже не могли брати участь у походах і боях, почали селитися та доживати віку на Чернечій горі, неподалік Канівського монастиря. У 1678 р. місто зазнало нищівної руйнації віт турецько-татарського війська, від якої тривалий час не могло оговтатись. У XVIII ст. право на володіння містом отримує князь Станіслав Понятовський, від якого до наших часів збереглася василіанська школа. У 1793 р. після другого поділу Речі Посполитої Канів опиняється у складі Російської імперії і стає центром Канівського повіту у складі Київської губернії. Дійсно відомим місто стає у 1861 році, коли тут було поховано найвизначнішого українського поета Тараса Шевченка, після цього воно стає місцем паломництва для багатьох українських патріотів. Тим не менш, слава, наближеність до Дніпра та статус повітового центру не сприяли особливо активному міському розвиткові. Повітова забудова представляла дуже скромні одно і двоповерхові будиночки, фактично позбавлені архітектурних прикрас. Певного економічного поштовху Канів отримав вже за радянських часів. У 1939 році через райцентр було прокладено залізничну гілку Золотоноша-Миронівка. На жаль, внаслідок наступу німецьких військ у 1941 році залізничний міст через Дніпро було висаджено в повітря і більше не відновлювався, внаслідок чого залізничного сполучення з Каневом на сьогодні немає. Новий етап у розвитку міста розпочався з 1964 року в зв’язку з будівництвом гідроелектростанції і електромеханічного заводу «Магніт», внаслідок чого він істотно змінився, набрав рис індустріального міста.




Оскільки залізничного сполучення з Каневом немає, а суднохідне сполучення відбувається рідко і коштує дорого, єдиний оптимальний спосіб дістатися з Києва це автобуси, які відправляються від автостанції «Видубичі». Щоправда особисто мені ніколи не випадало їхати туди громадським транспортом. Перша поїздка відбулася на екскурсійному автобус ще коли я був студентом, а вдруге сюди мене підкинув на своїй машині чоловік сестри, коли їздив у справах. Шлях у 100 км було подолано за дві години, при чому останні 40 км від Кагарлика ми їхали по жахливому бездоріжжі, на якому машину постійно підкидало. Тим не менш близько години дня ми доїхали до цього давнього міста.
Читати більшеCollapse )

Сміла. Історичний центр
lamp
nin_gen
У попередньому пості йшлося про станцію ім. Т. Г. Шевченка та її околиці, у цьому йтиметься про історичний центр Сміли: головні її пам’ятки, парки та трохи про промисловість. Для початку треба звернутися трохи до історії міста. Датою заснування населеного пункту вважається 1542 рік, але назва “Сміла” згадується пізніше, у XVII ст. і пов’язують з легендою про сміливу дівчину, яка провела військо через болото в тил ворога, але й сама загинула.
З середини XVII ст. місто знаходилося у власності козацьких полковників: у 1654-1658 рр. володів Павло Тетеря, а у 1658-1659 рр. — Данило Виговський. З 1660 року Сміла відходить до складу Польщі і потрапляє у власність князя Олександра Конєцпольського, а у XVIII ст. — до князів Любомирських, які будують тут дерев’яну фортецю. Після першого поділу Речі Посполитої, Ксаверій Любомирський вимушений продати місто Григорію Потьомкіну, який у свою чергу дарує його своєму племіннику Олександру Самойлову. Донька Самойлова, Софія, отримала місто як весільний посаг, вийшовши заміж у 1821 р. за графа Олексія Бобринського. Саме завдяки графу Бобринському і його нащадкам починається починаючи з цього моменту починається активний розвиток Сміли: тут будуються цукрово-пісочний та цукрово-рафінадний заводи, починається будівництво залізничної гілки, яке було завершено вже за часів Володимира Олексійовича Бобринського. Заходами Льва Олексійовчиа Бобринського в Смілі будуються освітні закладів: технічні класи, чоловіча та жіноча гімназії та ін.




Радянська епоха майже залишила по собі цікавих пам’яток, які що не рахувати кілька житлових будинків 1930-1950-х років при машинобудівному заводі та технікуму харчових технологій. На сьогоднішній день Сміла представляє собою досить значний райцентр з населенням в майже 70 тис. осіб, що робить його третім за величиною у Черкаській області. Загалом, досить розвинена промисловість, залізничний вузол і близькість до обласного центру не дають місту стати депресивним, як багато інших райцентрів центральної України. Звісно ж, воно є привабливим і для туриста, про що намагатимусь розповісти у цьому пості.
Читати більшеCollapse )

Сміла. Станція ім. Т. Г. Шевченка
car
nin_gen
Місто Сміла відоме двома речами: цукром-рафінадом і залізничним вузлом, при чому обидві ці речі тісно пов’язані. Адже саме завдяки власнику міста графу Олексію Бобринському, який заснував тут у 1858 році цукровий завод і був одним з найактивніших організаторів будівництва залізниць у Російській імперії, Сміла змогла розвинутись з невеличкого містечка у значне промислове місто, хоча при цьому ніколи не було центром якоїсь адміністративної одиниці важливішої за район чи волость. Хоча сам Олексій Бобринський так і не застав відкриття залізничного сполучення в Смілі, це вже відбулося за його сина Володимира Олексійовича у 1876 році, але саме на честь нього була названо залізничну станцію «Бобринська», а в Києві було відкрито повнофігурний пам’ятник (стояв на місці кінного монумента Щорсу). Саме відтоді Сміла стає одним з найважливіших залізничних вузлів України, адже через неї проходили гілки, що поєднували Київ з Подніпров’ям і Півднем та Лівобережжя з центральною Україною. Станція називалась «Бобринська» до 1936 року, але згадка графського роду не влаштовувала радянську владу, тому було вирішено перейменувати її на честь 2-го секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, ім’я якого було в назві станції до 1938 року, коли раптово з’ясувалося, що Постишев був троцькістом і японським шпигуном. Тож у 1938 році станцію вдруге перейменовують – вже на честь голови НКВС СРСР Миколи Єжова. Але і його ім’я недовго протрималося на вивісці вокзалу, бо у 1940 р. Єжова було страчено як ворога народу. Тож у 1940 р. станції було вирішено було присвоїти ім’я людини, яку важко було звинуватити у контрреволюційній діяльності чи роботі на іноземну розвідку. Нею виявився уродженець Черкащини, поет і художник Тарас Шевченко, на честь якого в країні було названо і так безліч об’єктів, тож до них ще й додалася залізнична станція.




Дістатися Сміли з Києва можна, як видно, залізницею так і автобусами. Проблема полягає в тому, що потяги йдуть у незручний для туриста час: зазвичай це нічний поїзд до Дніпра, що прибуває на станцію майже опівночі. Є варіант їхати маршруткою через Черкаси зі станції метро «Чернігівська». Але в одну сторону це коштує близько 150 грн. і займає майже 4 години. Тож я вирішив побувати у Смілі на зворотному шляху якоїсь зі своїх дальніх подорожей. Нагода випала під час поїздки з Маріуполя. Потяг Маріуполь-Київ прибув на станцію ім. Шевченка пів на десяту і це було напрочуд зручно, бо мені вистачало часу обійти місто за один день. Огляд я почав звісно ж із залізничного вузла та прилеглих житлових районів.
Читати більшеCollapse )

Музей Корсунь-Шевченківської битви
lamp
nin_gen
Останнім пунктом подорожі до Корсуня було відвідання музею однієї з найвідоміших битв Другої Світової війни – Корсунь-Шевченківської операції 1944 року. Зазвичай під час подорожей я не відвідую музеї, але в даному випадку в мене були час і натхнення, тож я вирішив оглянути експозицію музею історії Корсунської битви і заодно роздивитись інтер’єри палацу, які на щастя подекуди вціліли. Варто відмітити, що квитки в музей купуються не в самому музеї, а в спеціальному кіоску біля брами, де продають квитки на різні експозиції: художній, історичний та музей Корсунь-Шевченківської битви. При цьому важливо пам’ятати, що в музеї є обідня перерва – тобто з 13:00 до 14:00 ви туди не потрапите. Вхідний квиток коштував 15 грн., а фотографування близько 30 грн.



Читати більшеCollapse )