tape

КіноКиїв: “Смерть Сталіна” (2017)

У 2017 році в прокат вийшла британсько-французька сатирична комедія шотландського режисера італійського походження Армандо Яннуччі «Смерть Сталіна», знята за мотивами французького комікса Фаб'єна Нурі та Тьєрі Робіна “La mort de Staline”. Окрім власне сатири комедія приперчена абсурдом і чорним гумором. Хоча за основу й були узяті реальні історичні події пов’язані зі смертю радянського диктатора Йосипа Сталіна у 1953 році і пов’язану з цим боротьбу за владу, однак від реальності змальоване в картині далеке. Для мене приводом подивитись це кіно, стало те, що багато сцен знімалися у Києві, який, як це часто буває у західних фільмах про СРСР, грає роль Москви. Тому тут часто можна побачити в перемішку кадри з Москви, Києва і ще якісь.


Collapse )

Не знаю, чи став би я комусь цей фільм радити, хіба що любителям такого жанру чи любителям повишукувати київські локації.

Дивіться також інші огляди по теґу КіноКиїв.
lamp

Бондаренко І. П., Хіно Такао. Перший українсько-японський словник

ХІНО ТАКАО, І. П. БОНДАРЕНКО

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКИЙ СЛОВНИК *



Порівняно з країнами Західної Європи чи навіть деякими східноєвропейськими країнами, такими як Росія, Чехія, Польща, українське сходознавство і, зокрема, японознавство (а втім, і японське українознавство) ще не досягли, на наш погляд, того рівня, коли можна твердити про існування у цих галузях власних національних наукових шкіл. Так, протягом останнього століття, як нам відомо, вивчення японської мови, наприклад, було в Україні дуже обмеженим. І можливо, не стільки через історично зумовлену недостатність культурних зв’язків, ті або інші геополітичні, економічні міркування тощо, скільки за браком самої традиції її викладання як у середніх, так і у вищих навчальних закладах країни, наслідком чого і є сьогодні повна відсутність в Україні будь-яких підручників з японської мови, граматичних довідників, словників тощо.
Проте, мабуть, важко було чекати іншого у країні, де ще кілька десятиліть тому підручники навіть з рідної мови мільйонів її жителів були під забороною. Тим більшим було наше здивування і захоплення, коли в минулому році, розпочавши роботу над першим навчальним українсько-японським словником, ми несподівано для себе з’ясували, що першим він іменуватися не може, оскільки майже п’ятдесят років тому дійсно перший українсько-японський словник був надрукований у Харбіні (Маньчжурія). Написаний двома українськими авторами — Анатолієм Дібровою та Василем Одинцем під загальною редакцією японського вченого Ясуда Сабуро, він був виданий «заходами Української Національної колонії» в 1944 р. тиражем 1 тис. примірників на кошти японської військової адміністрації Маньчжурії.

Collapse )

Джерело: Бондаренко І. П., Хіно Такао. Перший українсько-японський словник // “Мовознавство”, 1994, №2-3. – С. 20-29.
lamp

З історії проектування готелю “Україна” в Києві



22 червня (день початку радянсько-німецької війни) 1944 року було оголошено конкурс на кращий проект відновлення центру Києва, в якому взяли участь не тільки київські архітектори, а й фахівці з Москви, Ленінграда, інших міст СРСР. У багатьох конкурсних проектах на височині, яку займав до війни найвищий у Києві будинок Гінзбурга, передбачалося побудувати нову висотну будівлю. Думка майстра кіно О. Довженка, про використання особливостей київського рельєфу в архітектурі, висловлену ним у 1937 р. на першому з’їзді архітекторів України, виявилася співзвучною ідеям майстрів архітектури.
Жоден із представлених на конкурс проектів, не зважаючи на значну кількість нових і цікавих, з містобудівної точки зору, пропозицій розглянутих у його 3-х турах, не був прийнятий до реалізації. Кількарічне змагання призвело до “вольового рішення” організаторів конкурсу — доручити розробку генерального проекту реконструкції центральної частини Києва першій майстерні інституту «Київпроект».

У 1948 р. сформувалася творча група архітекторів у складі: О.Власова (головний архітектор Києва, керівник колективу), А. Добровольського, О. Малиновського, В. Єлізарова, Б. Приймака, О. Заварова та ін. У 1949 р. в зв'язку з переведенням О. Власова на роботу в Москву, керівником групи призначається А. Добровольський (новий головний архітектор Києва).

На поч. 1950-х рр. на краю Печерського плато, були проведені роботи з розбирання фундаментів будинку Гінзбурга 1912 р. і підготовки майданчика для нової висотного готелю, будівництво якого, за проектом архітекторів: А. Добровольського, Б. Приймака, А. Мілецького, А. Косенко, В. Сазанський та інженера О. Печенова, почалося в 1954 р і після численних переробок, в тому числі пов’язаних з розгорнутою в 1955 р боротьбою з надмірностями, завершилося в 1961 р.

Один з авторів багатостраждального проекту, А. Добровольський згадував: «… Цей архітектурний об'єкт народжувався у великих муках. Було розроблено близько двох десятків варіантів. Проекти без кінця узгоджувалися, з урахуванням нескінченних зауважень. Тому не дивно, що силует споруди нагадує висотні будівлі, що будували у цей час у Москві. Інакше тоді і бути не могло, тому що проектуванням найвідповідальніших споруд цікавився уряд. Але і в цих умовах ми намагалися проявити творчу індивідуальність, робили спроби використовувати національні традиції народної архітектури. Мені здається, що архітектурну практику цього часу рятував дуже високий загальний професійний рівень фахівців. Але жоден професіоналізм не міг нічого зробити проти втручання політики в архітектуру. Якось вночі мені подзвонив член українського уряду І. Сенін і з сумом повідомив про закінчення урядового засідання, що нічого вже зробити не можна, верхівку готелю необхідно зрізати. Потім він розповів, що нібито М. Хрущов в один зі своїх приїздів до Києва з подивом запитав, куди поділося завершення готелю «Москва» і, вислухавши, що таким чином ведеться боротьба з архітектурними надмірностями, з досадою зазначив, що постанова про обмеження висоти до п’яти поверхів стосується лише житлового масового будівництва і не поширюється на унікальні споруди і що в цьому випадку зробили точно за народною приказкою, коли змусили дурня богу молитися, а він лоба розбив».
Collapse )
CS

Київський модернізм у фільмі “Спадок брехні”



У 2020 році вийшов фільм з пафосною назвою «Спадок брехні». Чим примітний фільм? По-перше, там у головній ролі знявся Скотт Едкінс, зірка фільмів про єдиноборства, яка все намагається так намагається зійти і все не зійде. По-друге, фільм знімав цілий конгломерат європейських кінофірм: Франція, Великобританія, Польща, США, але по факту він знятий у Лондоні та Києві. Причому українська сторона надала частину знімальної групи, акторів і навіть частину бюджету. У сценах, що були зняті в Києві в першу чергу намагались показати відомі пам’ятки радянського модернізму: автобусний парк №7, Національна бібліотека ім. Вернадського, Батьківщина-мати, крематорій, Рибальський міст та ін. Тож у цьому пості буде сконцентрована увага саме на кадрах, знятих у відомих Київських локаціях.


Collapse )

Дивіться також огляди на інші фільми, які знімалися в Києві, по теґу КіноКиїв.
tape

Подорожі в 2020 році

За минулий рік написав лише один розлогий пост в ЖЖ. Ну напишу ще один коротенький про подорожі.

Не зважаючи на карантин, цього року мені вдалося відвідати рекордну кількість населених пунктів підконтрольних Україні (75), багато з них уже не вперше. На разі я відвідав усі українські міста з населенням більше 65 тис. Найбільше місто, де ще не був — Первомайськ Миколаївської області (а найбільше непідконтрольне — Луганськ).

Сподіваюся, що в наступному році вдасться хоча би раз з’їздити хоч кудись за кордон.

Додається мапа з позначенням міськрад та районів, де я був за всі роки подорожей. Темнішим кольором позначено місця, де був неодноразово.

lamp

Київська ратуша

Уривок з роботи видатного українського історика Данила Щербаківського «Реліквії старого Київського самоврядування», присвячена втраченій пам’ятці цивільної архітектури Києва – ратуші на Подолі. Підібраний ілюстративний матеріал включає окрім старовинних зображень, сучасні реконструкції та проекти по відновленню пам’ятки.


Collapse )
lamp

Сторінки на FB

Зараз майже не пишу ЖЖ, а в основному викладаю інформацію на Фейсбуку на сторінках-проектах. Тож, усім, хто цікавиться архітектурою Києва і України взагалі пропоную підписатися на такі сторінки:

Kyiv Interbellum. Київ міжвоєнний — сторінка присвячена архітектурі, інфраструктурі та побуту Києва радянської доби з 1920-х по 1941 рік.
50719244_2312307322389447_8215324821433614336_n.jpg

Київ, якого немає. Втрачені пам’ятки — висвітлюється тема втрачених пам’яток Києва за всю його історію, але головна увага приділяється все-таки втратам останніх десятиліть.
50546942_2312307362389443_8871514082444836864_n.jpg

Київські проекти. Реалізовані та нереалізовані — втілені та невтілені в життя київські містобудівні проекти: від креслеників XVIII ст. до сучасних комп’ютерних візуалізацій.
50295347_2312307312389448_7864271563506319360_n.jpg

Пам’ятки України на фото першої третини ХХ ст. — збірка фотографій з експедицій українських пам’яткознавців Ю. Сіцінського, Г. Павлуцького, С. Таранушенка і П. Жолтовського. На представлених світлинах зображено пам’ятки архітектури і предмети ужиткового мистецтва майже з усіх регіонів України, але основна увага приділена Слобожанщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлю, Київщині та Волині.
50741493_2312307305722782_7134433994304651264_n.jpg
ball

Сквира

Сквира – райцентр на південному заході Київської області, місто з населенням 16 тисяч осіб. Колись це був повітовий центр Київської губернії, тому тут збереглось немало старовинної забудови, яка щоправда не вирізняється вишуканістю і переважно казенного типу, але не для примхливого туриста, місто може виявитись досить цікавим. Сквира дуже схожа на свою сусідку Таращу: прямокутна мережа вулиць, що йдуть під невеликим нахилом, вціліла стара скромна забудова, однаковий набір повітових будівель, понівечені, але вцілілі костьоли, відсутність великих діючих православних церков тощо.

Це місто офіційно відоме з ХІV століття. Вже тоді воно було торгово-ремісничим центром. Але є припущення, що в ХІ столітті на місці сучасної Сквири існувало поселення Сквер, яке належало половецькому хану Тугоркану. В ХVІ столітті постійні татарські набіги заважали розвитку міста. Воно перетворилось на невеличке містечко, яке постійно змінювало власників. Найвідомішими володарями Сквири були князі Рожиновські, рід яких походив від київського князя Святополка та половецької княжни (дочки Тугоркана). Після приєднання Правобережжя до Росії у 1796 р. Сквиру зробили повітовим містом. Тут розмістили адміністративні установи та гусарський полк. Місто розвивалось, але близькість Бердичева та Білої Церкви, а також відсутність залізниці, не давали перетворитись йому на значний торгово-економічний центр. Наприкінці ХІХ століття у Сквирі мешкало 18 тисяч осіб, з них половину становили євреї.




Дістатися Сквири з Києва можна автобусом, що ходить від зупинки поблизу станції метро Либідська за розкладом по будням та по наповненню у вихідних. Хоч по карті до Сквири і підтягується залізнична гілка, але пасажирського сполучення немає ще з 1970-х років, тож залізниця це не варіант, хіба що з пересадками через Білу Церкву.
Collapse )
guitar

Макарів, Калинівка, Копилів

Макарів – районний центр на заході Київської області, селище з населенням 12 тисяч осіб. Географічно знаходиться майже посередині між Києвом і Житомиром, але трохи в стороні від траси. Макарів хоч був і заснований ще у XVI ст., але чогось цікавого в історичному й архітектурному плані тут немає, адже він не мав ані якогось особливого адміністративного статусу, ані вигідного положення на торгових шляхах. Тож спеціально сюди їхати не варто, але якщо з відвідинами сусідніх сіл Калинівка та Копилів, в яких збереглися цікаві пам’ятки, то цілком можна.

IMG_6019.jpgIMG_6104.jpg
IMG_6142.jpg

Найзручніший спосіб дістатися Макарова з Києва – це маршрутки, що курсують від станції метро «Житомирська». Найближча залізнична станція знаходиться в Бородянці аж за 20 км, тож розглядати залізницю не варто.
Collapse )